Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

Велесову книгу, що її було знайдено 1919 р. і з приводу справжності якої досі точаться суперечки, дехто з рідновірів вважає своїм «святим письмом».

Українські звичаї й традиції – це різноманітні усталені норми поведінки, які мають глибинний магічний сенс. Вони цікаві й самобутні, а водночас дуже різноманітні й поширені. Дотримання традицій є доказом існування народної душі, глибинної етнічної пам’яті й усвідомлення зв’язку поколінь. Українські традиції формувалися протягом багатьох століть. Тому, незважаючи на нашу «європейськість» і відносну «молодість» держави, ми вміємо берегти духовність і добре знаємося на рідних неписаних законах.

Традиції в Україні тісно пов’язані з побутовим, календарним та релігійним життям. І це цілком природно. Адже безліч українських звичаїв та обрядів, як і в багатьох народів, були пов’язані із сільським господарством. Обжинкові пісні, зимові колядки чи то радісні веснянки здавна супроводжували роботи.

Неможливо було уявити важку працю без магічних ритуалів, а відпочинок – без розваг чи ритуальних привітань.

Природна гостинність і життєрадісність передавалися з покоління в покоління саме через дотримання цих звичаїв і виконання обрядів.

Сім’я для українців дуже важлива. Тож не дивно, що її народження та існування супроводжується багатьма обрядами, дотриманням різних звичаїв і традицій.

Починалося весільне дійство зазвичай зі сватання (інші його назви – сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків його обраниці укладати попередню угоду про шлюб. Сваталися у вільний від польових робіт час (на м’ясниці1 та в період між Паскою й Трійцею). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі – ходили і його батьки, а на Закарпатті – ще й брат або сестра.

1

Певний період після посту, коли за законом православної церкви було дозволено вживати м’ясну їжу, одружуватися тощо.

Досить складний обряд сватання стисло описав Т. Г. Шевченко: «Покохавши літо чи два… парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Однак іноді дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона2. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін. Щоб уникнути такої ганьби, хлопці часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчат та їхніх батьків, або йшли свататися пізно ввечері, щоб не бачили односельці.

2 Дерев’яний стрижень із потовщеним заокругленим кінцем, яким розтирають у макітрі мак, пшоно тощо.

…у Німеччині юнак сам обирав собі наречену й прагнув, перш ніж засилати сватів, довідатися, чи згодна вона вийти заміж. Дівчину сватав зазвичай батько або хтось із родичів хлопця. Потім заручини «запивали».

На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Усі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця та перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

Спробу відмовитися від шлюбу після заручин вважали за безчестя, у разі відступу від домовленості «винна» сторона відшкодовувала матеріальні витрати, та ще й сплачувала компенсацію за образу.

Сучасним українським нареченим, наслідуючи європейську традицію, на заручини часто дарують обручку. А от раніше на знак того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову бутоньєрку, наречена – червону стрічку або квітку (на Буковині – траву), які потрібно було вплести в косу. У західних районах більш поширеними були вінки, які плели у так звані «барвінкові дні» – четвер, п’ятницю, суботу перед весіллям. На Гуцульщині вінок змащували медом й вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до весілля, навіть спала в ньому. Існувало повір’я: якщо вінок загубиться – дівчина не матиме щастя в подружньому житті.

У Фінляндії вирішальним моментом сватання було відвідування нареченою домівки нареченого, де вона залишалася на тиждень, виконуючи при цьому якусь хатню роботу. А от на Нікабарських островах, навпаки, якщо хлопець хоче одружитися, він ненадовго стає «рабом» у будинку дівчини. Таке добровільне «рабство» може тривати від шести місяців до року, і за цей час дівчина має вирішити, одружуватися з ним чи ні.

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як свято прощання нареченої з дівочим життям. Так само прощався з вільним життям і наречений, влаштовуючи парубоцький вечір. Такі молодіжні свята організовували окремо в оселях молодої та молодого як обрядові акти відокремлення наречених від неодруженої молоді. Дівчата-подруги вили для молодої «гільце»: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків приготоване під час барвінкових днів вишневе деревце чи гілку сосни. «Гільце» символізувало красу та юність. Окрім того, виготовляли маленькі букетики або вінки для молодого й молодої.

…здавна існує російська традиція влаштовувати «мальчишник» як свято прощання молодого чоловіка з холостяцьким життям? Згідно